Враження з Майдану - 20 Лютого 2014 - Білівська сільська рада
 


Меню
Пошук
Посилання
Чортківська РДА
Чортківська РайРада

Офiцiйне представництво Президента України
Головна » 2014 » Лютий » 20 » Враження з Майдану
13:19
Враження з Майдану

«Борітеся, поборете!»

Вони щодня терплять холод, втому, хвороби, отримують важкі поранення, і що найгірше, віддають свої життя. Вони – активісти Майдану. Відчайдушні герої, без краплі страху, та з величезною силою духу. Ті, хто проходять через неймовірно важкі випробування, але не відступають. Ті, що за будь-яких умов вірять у перемогу. Ті, що хочуть кращого життя у кращій країні.

З одним із активістів Майдану, Орестом Голиком я познайомилася у своєму кабінеті, коли він приніс власні вірші і попросив їх надрукувати. Вірші були про Майдан - пронизані нестерпним болем та безмежною відвагою рифмовані рядки.

Орест Васильович, колишній мешканець с. Біла, а сьогодні проживає у м. Чортків. Це людина з високим почуттям патріотизму і людської гідності. Попри свій немолодий вік, він не побоявся стати на рівні з молодими хлопцями на барикади і захищати права рідного народу. У своєму першому вірші про Майдан, написаному 22 листопада, він мовби передбачив, що на Україну насуваються важкі часи. А коли у ніч з 30 листопада на 1 грудня,  його страшний прогноз почав справджуватися, чоловік зрозумів: вдома йому не місце. І от 2 грудня Орест Васильович вже знаходився в Києві і разом з кількома тисячами таких же обурених українців страйкував проти діючої влади. Вдруге до столиці чоловік приїхав вже 20 січня. Щоправда, мусив незадовго повернутися додому, у Чортків, адже від шкідливого диму, яким надихався під час протистояння, почалися проблеми зі здоров’ям. Та чоловік запевняє, коли видужає, вмить сяде на потяга і помчить до місця, де сьогодні звершується українська історія.

Так описав свої враження від Майдану Орест Голик:

«В Київ я приїхав 20 січня, зранку. Ми йшли через Майдан по вулиці Грушевського. Звідси вже було чутно гучні вибухи і постріли. Сім згорілих автобусів слугували лінією бойових дій. На Йордан почалося протистояння опозиційно налаштованих людей проти влади. Мене одразу вразила невеличка група бійців, що хотіла прорвати лінію  «Беркуту». Та це не вдалося. Вони почали відступати. Одна людина впала, при відході, її били палицями по голові і всьому тілу, ще й копаючи. Хлопці взяли оборону і зупинили натиск «Беркуту». Перший їхній ряд був зі щитами і палицями. Позаду них вже находився ряд озброєних силовиків, що вели прицільний вогонь по нас. Невдовзі мені влучили у вухо, цілившись в ліве око. Перед цим загинув вірменин Сергій Нігоян. На третій день, в четвер, зранку, я побачив мертве тіло юнака, коли священики відправляли панахиду для відправки на Батьківщину, для похорону. Він став першою жертвою і першим національним героєм України у визвольних змаганнях. Вічна слава нашим героям!

Що робив «Беркут» перед наступом? Обстріл вели по нас усіх всім чим могли, навіть з дахів будинків. Закидували безперервно газовими гранатами всіх видів. Складалося враження, що ти дійсно десь на фронті, на передовій. Звук вибуху був такий, що все навколо тряслось, гуділо і клекотіло. На нас кидали коктейлі «Молотова». І тут, в цьому пеклі, я сказав собі: «Орест, бережи себе ради того, щоб ти міг тут довше бути і щоб була якась користь». Медичні працівники давали нам марлеві пов’язки для захисту від газу. Але вони мало допомагали. Ці молоді хлопці і дівчата були завжди з нами поруч. Велике їм дякую за те, що врятували не одного бійця і вчасно надавали допомогу. Бо було багато побитих, покалічених. Четверо людей втратили очі. Це просто жах! Вони навмисно стріляли по очах. Не дивлячись на це, мене вразила до глибини душі і зворушила хоробрість юних месників. Не шкодуючи свого життя, вони мужньо билися зі своїм супротивником, до зубів озброєним. Декотрим із них можна було б дати по 12-14 років. Вони мені слугували прикладом незламних борців за нашу волю, за нашу славу. Вічна слава цим юним безстрашним героям нашої України. Вони були постійно в русі. Бігли по троє, прикрившись щитами, відібраних в «Беркута», щоб кинути запальну суміш у їхні ряди. Тут летіло град каміння з нашої сторони, пляшки із запальною сумішшю, вівся напряму обстріл з пікард, чи салютних ракет. Це йшла боротьба не на життя, а на смерть. Ранених брали попід руки і виносили в безпечне місце. Ніхто не кричав, не стогнав. Це були добровольці, що відстоювали національну ідею. Це було одне ціле, тут була вся Україна – багатонаціональна і різномовна. Тут діяла природна тактика самозбереження для майбутніх боїв. Їсти ми ходили по черзі. Нам постійно кияни, особливо під вечір, приносили з дому їжу. Їм теж велике дякую від всіх нас. Вони і нам дякували за нашу мужність, що ми приїхали в столицю відстояти загальнонаціональне право бути людиною, а не бидлом. У вівторок, о третій годині ранку «Беркут» зробив стрімку вилазку і потіснив нас на 100 метрів. Бо в цей час людей було мало. Багато, стомлених безперервними боями, пішли спати. Скориставшись цим, вони заволоділи ініціативою і почали після газового обстрілу наступ. Та, на ходу оговтавшись, ми дали їм відсіч. З криком «Ура», «За Україну», «Бий банду», ми витіснили їх на старі позиції. Потім до мене підійшов чоловік років 45-ти і сказав: «Я смотрю, ты хорошо держишься,  вместе  с молодыми идешь вперед, не отстаешь». Ми познайомились. Цей чоловік був росіянином, родом з Карелії. Я його обняв і сказав: «Спасибо тебе, друг». Я був з ним до ранку, наглядав за стадіоном. Закидували  «Беркут» камінням, не давали їм вийти за межі укріплень. До цього часу я був під барикадами. Зліва від мене розірвалась граната. Бачу, хлопця вивели попід руки. Через деякий час, майже на тому самому місці, розірвалася друга. Краєм ока побачив, знову виносять хлопця. А мене лише вдарила вибухова хвиля чорного диму. Я різко кинувся вправо, затуляючи обличчя і шукаючи марлю, щоб хоч чим-небудь прикрити рот, щоб вдихнути повітря. Я задихався. Шукав місце, де можна було б зробити ковток свіжого повітря. Разом з тим дивився в бік «Беркуту», щоб не потрапити під приціл наших вбивць. Так ми берегли себе, щоби вистояти до ранку, поки прийде наша заміна. Після більш як 12 годин протистояння я пішов перепочити. Хотілося їсти, та сон був міцнішим. Почав мити обличчя і тут відчув опіки. З мене текла чорна юшка. Обмившись, я себе знову побачив. Моє обличчя вже було червоне – обпечене сіркою чи ще чимось. Лігши на матрац в коридорі, я заснув мертвим сном. Прокинувся біля третьої години дня. Допомагав на барикадах, там же оборону тримали досвідчені хлопці. В середу, біля шостої ранку, прозвучала команда : «Підйом!» «Беркут» з великими силами намагався вибити бійців з позиції. Побачивши приплив свіжої сили, втихомирились на якийсь час. Біля дев’ятої години ранку прийшли священики з Євангелієм і хрестом в руках, щоб вести мирні переговори. Ми підійшли до «Беркута» впритул. Щити і палиці лишили під автобусами. Та вони були незворушні, переговори нічого не дали. Надійшла команда зверху, від Захарченка, чи «Хама» : «Патронів не жаліти!» Враз почався масовий обстріл, нас закидали газовими гранатами. Це було різко і несподівано. «Беркут» почав нас відтісняти, зробивши вилазку «черепахою». Ми не встигли зробити оборону. Бо все було змішане: священики, жінки, молодь. Ми всі хаотично відступали. Нас розстрілювали впритул з двох-трьох метрів. З’явились знову жертви з нашої сторони. Але про це ми дізналися пізніше. Відступаючих і тих, що впали, били без жалю: жінок, священиків, медичний персонал, особливо і журналістів. Це було сплановане жорстоке побоїще. Так ми відступили метрів шістсот, поки з Майдану не підійшла підмога з Правого сектору. Ми знову разом згуртувались і погнали «Беркут» на старі позиції.

Вранці у четвер наступило перемир’я. Кияни підвозили нам шини. Вогонь сягав від стадіону через всю вулицю до будинків висотою два – три метри. Чорний дим йшов в бік наших супротивників. Хтось в четвер розніс чутку, що з Чернігова має вийти на нас танкова колона. Ми приготувались до найстрашнішого. Дякуючи світовій громадськості, бій не відбувся. Через два дні я виїхав додому, відчувши в грудях біль, щоб не бути там тягарем. Вже минуло більше двох тижнів, я ніби потрохи одужую. Завжди  виступають сльози і ком здавлює горло, коли згадую, як молоде дівча стояло обабіч дороги з табличкою в руках «Як не ми, то хто?» і теж пригадую, як йшла в нашу сторону худенька жіночка з паличкою в руках. Вона показала свою незламну волю проти цих, озброєних до зубів нелюдів,. Ніхто її не купував, такі приходять сюди, не за гроші, а за покликом серця. Прочитавши ці мої спогади, нехай земляки зрозуміють, що лише в єдності і в згуртованості ми будемо незламною силою проти диктаторського режиму. Наша рабська покірність дає привід оцій банді до нелюдських дій. Ми повинні дати їй різку відсіч. Як не ми, то хто? За нашу гідність боротися ніхто не прийде, ні з Європи, ні з Америки. Їм байдуже, чого ми хочемо. Ми їм потрібні, як дешева робоча сила. Ми повинні своїми силами, розумом та поведінкою показати світові, що ми хочемо побудувати нове суспільство на демократичних засадах. Тільки в єдності наша сила. Рабська залежність потрібна лише нашим ворогам. Тож готуйтесь до боротьби за свою незалежність від банд і олігархів. Боротьба продовжується. «Борітеся, поборете!», так нам заповів великий Кобзар.

                                                                    З повагою, Орест Голик.

Вірю я, той день настане,

Бо в грудях в нас клекоче гнів.

За свої права народ повстане –

Проти недругів-катів.

Годі нас оббріхувать, дурити,

Лукавству вашому нема кінця.

Як майстерно стараєтесь зарити

Історію правдиву Українця.

Схід і Захід посварити,

Непокірним затулити рот.

Щоб думати не сміли, говорити,

Що ми – один, простий народ.

Поробили з нас фашистів,

Хоча насправді всі ними є.

Мрії в нас були правдиві, чисті,

Завжди боролись за кровне, за своє.

Не лізли до чужого ми в господу,

Не забирали останнє у дітей.

Бо гідного, козацького ми роду,

Байдужі до чужих, нелюдських ідей.

До нас зайшли під маревом червоним,

Принесли насильство, тероризм.

Їх зухвалим діям забороним,

Скажем дружньо: не пройде фашизм!

Диктату червоному не бути,

Хай іде туди, звідкіля прийшов.

Нам гірких уроків не забути –

Тих, хто смерть насильницьку знайшов.

В Євросоюзі будем неодмінно,

Бандюковичам поставимо заслін.

З волю, за славу, за Україну!

Хай їм лине навздогін.

22 листопада, 2013 р.

Моїм землякам

Тривожна година зараз настала,

Гуде Україна, Україна повстала.

Одна  нас об’єднує тема –

Набридла всім бандитська система.

Знущаються над нами злодюги, вандали,

Вони себе і нас всіх продали.

Годі вже нас мучить, терзати,

Народ своє слово хоче сказати.

Бачити хочемо нову державу,

Нехай перед світом зростає на славу.

Лише в Європі наше майбутнє,

Там ми станемо заможні, могутні.

Геть з дороги брехуни і бюрократи,

Її до щастя мостять демократи.

Разом ми – незборимая сила,

Україно наша, люба і мила!

На захист твій нехай кожен стане,

Віковічні скинемо з себе кайдани.

Годі лежати на теплім дивані,

Йдіть до тих, хто на Майдані,

Що стали на захист своєї країни.

Там славнії дочки й сини  України

За поміч вашу будуть раді,

Ті, що стоять день і ніч на барикаді.

Там зібралась велика родина,

Наша славна вся Україна.

Щоб на вольному Заході і безмежному Сході

В дружбі і злагоді жили народи.

Тоді ми скоро своєї досягнемо мети,

Лиш потрібно на поміч, в Київ прийти.

10 лютого, 2014 р.


Переглядів: 301 | Додав: Sergo8 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar

Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz

Copyright Sergiy Kotsan © 2017
BY S.Kotsan